Леонід почав усе з «чистого листа»…

Мабуть, немає такої людини в світі, яка б у своєму житті не робила помилок і не хотіла б щось виправити, змінити свій стиль життя, або спробувати щось змінити в собі.

Саме таке нелегке життя випало на долю одного молодого юнака, з яким працівники районного центру соціальних служб для сім’ї , дітей та молоді Луганщини познайомились після його звільнення з виховної колонії.

Хлопець - інвалід дитинства, все життя прожив з матір’ю, яка зловживала спиртними напоями, та старшим братом, який зовсім не є взірцем, бо постійно знаходиться в місцях позбавлення волі. Родина була малозабезпечена, тому юнак з дитинства почав заробляти на життя, але й цього було замало для того, щоб  хоч якось прохарчуватися. І ось, одного дня Леонід «позарився» на чужий заробіток, який і став причиною того, щоб опинитися у виховній колонії.

Звісно, це не найкращий початок становлення особистості молодого юнака, формування життєвих орієнтирів, але – це урок, урок життя для тих, хто більше не хоче випробовувати долю, а намагається використати шанс на повноцінне життя.

Юнак звільнився… Але вдома, Леоніда очікували ті ж самі проблеми, які були і раніше, бо кому потрібен юнак-інвалід та ще з кримінальним минулим? Але він твердо вирішив для себе, що повертатися до колонії, де ламається життя, де руйнується особистість, більше не хоче.

За допомогою соціальних працівників районного центру СССДМ хлопець отримав допомогу в оформленні пенсії по інвалідності. Була надана гуманітарна допомога Червоним Хрестом. Зараз вирішується питання працевлаштування юнака.

Хлопцю ще багато слід зробити, щоб почати нове життя в суспільстві, яке таких людей сприймає, як непотрібний прошарок. Найголовніше те, що Леонід зробив крок у майбутнє, крок в напрямку повноцінного  життя, сповненого не лише докорами та насмішками.

Щоденна робота районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді

Треба поспішати до добра,
через мости, крізь терновища
й дати, щоб не лише в себе життя ввібрати,   
але й устигнути віддати…

        Проблеми, проблеми… У кого вони не виникають?! Хочеться допомогти у їх вирішенні всім категоріям населення, в тому числі підліткам та молоді, які переступили межу суспільної моралі. Одні в меншій мірі, за що умовно засуджені, інші в більшій мірі та відбувають покарання у виправно-трудових колоніях та тюрмах. Неможливо викреслити цю категорію людей з нашого життя, неможливо їх не помічати. Це наш біль, наша провина. Чи доводилось Вам дивитись у їх очі? Чи було бажання витягнути з їх дна надію і віру? Це тяжко, але можливо. В такі очі сина та матері заглянули сьогодні ми. Одинадцять років тому в сім’ю прийшло тяжке випробування, народилася довгоочікувана дівчинка, приречена з першого дня встановленим діагнозом – дитячий церебральний параліч. Тільки зараз мама зізналася, що в період вагітності страшно була побита п’яним чоловіком, але вірила в чудо, що все минеться. Не минулося. І знову випробування – оступився старший син, хотів допомогти матері матеріально, але… ст. 309 Кримінального кодексу України, суд, вирок замінений двома роками умовно. Можливо врятували сина ті материнські вистраждені очі, в які неможливо дивитися без співчуття і болю. Сьогодні вони прийшли до нас, ми взяли цю сім’ю під соціальний супровід.

        Це лише один приклад проблем, з якими центр працював на цьому тижні. А загалом таких сімей безліч, як і проблем у них. І всім, без винятку, ми готові допомогти.

        Кожен наш день – це випробування на людяність, на моральність, на витривалість, на кількість кинутих зерен добра в чиєсь серце… Хочеться, щоб не гас вогонь цих прекрасних якостей у соціальних працівників.

        “Візьміть дитину у родину”, “Чужих дітей не буває”, “Врятуйте дитину від сирітської долі” – такими закликами рясніла преса Новоград-Волинщини з метою збільшення звернень небайдужих громадян щодо усиновлення, створення прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу.

         Результат оголошення на радіо теж не примусив себе довго чекати: за чотири робочі дні до центру звернулися три сім’ї. Це означає, що як мінімум три дитини зможуть знайти сімейне тепло. Центр продовжує роботу з кандидатами: проведено перше знайомство, надано основну інформацію і домовлено про наступні зустрічі.

        Завжди приємно бачити вогники щирості і добра і очах тих, чиє серце не холодне до самотніх і покинутих малюків. Вони варті нашої уваги, допомоги, любові. Тому що це наші діти, бо чужих не буває!

Серце до серця

         По-різному складаються жіночі долі, кому вона посміхається, а для кого влаштовує випробування.

         Як і більшість дівчат Олена Г., у свої 18 років була щасливою та безтурботною. Навчалась у ліцеї, спілкувалась із однолітками, зустрічалась з хлопцем. Здавалось усе було серйозно у стосунках між закоханими, але незабаром Олена зрозуміла, що вагітна. Дізнавшись про це “наречений” покинув дівчину. Олена була у відчаї і страх перед майбутнім підштовхнув її до того, що вона залишила дитину у пологовому будинку.

         Вчасне втручання та тривала робота спеціалістів Старобільського районного центру СССДМ що на Луганщині, завідуючого районним пологовим відділенням сприяло тому, що Олена забрала дитину у сім’ю. Спільними зусиллями вдалося уникнути сирітства дитини. Допомогли дитячим харчуванням, одягом, сприяли оформленню документів, та соціальної допомоги при народженні дитини.

           На сьогодні Олена зустріла порядного, люблячого чоловіка, який став гарним батьком для її дитини.

Прийомні сім’ї на Луганщині

         Сьогодні в місті Ровеньки, що на Луганщини функціонує 7 прийомних сімей, в яких виховується 9 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

          Нещодавно в родині Ткачових відбулося справжнє свято – у них з’явилась прийомна дочка Тетяна. Дитина проживає в родині 4 тижні. Батьки купили Тетяні весь необхідний одяг. Дівчинці дуже подобаються обновки і вона вдячна батькам за це, тому що у неї ніколи не було такого вбрання. Зараз проходить період адаптації – Тетяна звикає до домашніх умов, вивчає прийомну сім’ю, будує відношення з біологічною дитиною.

          Допомагає сім’ї і Тетянці у встановленні стосунків, у вирішенні питань і проблем соціальні працівники центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, які здійснюють соціальний супровід прийомної сім’ї.

         Завдяки співпраці ЦСССДМ із Управлінням освіти Тетяна приступила до навчання в Ровеньківській гімназії №1 в українському класі. Організована робота зі шкільним психологом по адаптації в новому колективі. Незважаючи на те, що проблеми знань дівчинки відчутні, прийомні батьки допомагають Тетяні подолати усі перешкоди, які виникають у навчанні, та підвищити рівень знань.

«Чужих дітей не буває…

             Життя Зіни складалося, як у багатьох її ровесників. Закінчила школу, вийшла заміж і вже у 19 років доля подарувала їй з чоловіком донечку Марину, а ще через 3 роки сім’я поповнилась сином Русланом. Здавалося, живи та радуйся. Та непомітно, нишком перетнув життєвий шлях Зіни зелений змій, і все пішло прахом – сім’я розпалася, Зіну позбавили материнських прав, діти опинилися в інтернаті. Згодом батько дітей, виїхавши на постійне місце проживання до Німеччини, забрав сина і доньку до себе. Діткам пощастило… Третю дитину Зіна народила вже в другому шлюбі. Проте і їй не дала ні материнського тепла, ні любові і все з тієї ж причини – пиячила, забуваючи не лише про доньку, а й взагалі про все, окрім триклятущого зілля. І знову позбавлення материнських прав. Дівчинку забрала бабуся по батьковій лінії…

Хто батько ще однієї дитини, мабуть, не знає й вона сама. Але життя і цього малечі мало відрізнялося від життя її сестер і братів на перших етапах їхнього існування. Цілих чотири роки хвора на алкогольну залежність жінка тинялася з маленькою дитиною по підвалах і смітниках і жодна, жодна душа - ні рідні, ні сусіди, ні двірники, ні просто перехожі не стурбувалися цим фактом, не пройнялися долею нещасного маля… Та Господь милосердний…

Ранній вечір вже огорнув місто, мороз, набираючи силу, добирався до позначки - 30^о, а в хаті було тепло і затишно. Родина Олени і Сергія спілкувалися в родинному колі, аж раптом, почувся собачий гавкіт. Олена вийшла на двір. Голос собаки був особливий, і рвався він до хвіртки. Олена вдивилася за паркан. У ворота щось шкреблося. Підійшовши, зойкнула: то була дитина. Молода жінка огледілася навколо. Але поруч нікого не було. «Хто ти? Де твоя мама?» Дівчинка щось намагалася пояснити. «Мама, мама», - і кудись показувала рученятами. «Де ж вона, твоя мама?» - захвилювалася Олена. Навкруги нікого. Пішла вулицею і побачила жінку, котра лежала у снігу. «Мама, - намагалася пояснити дитя, - мама…» Та, що лежала у снігу, була п’яна.

– Господи, що мені з вами робити?!

Було по лютневому холодно і незатишно.У її руках була чужа дитина, а у калюжі її ненька. Цієї жінки Олена ніколи не бачила.

Олена знала хату, де збираються завсігдатаї «клубу» за подібними інтересами. Пішла туди. Там справді знали жінки. «Горе матір» відвели спочивати. А дитя… Защемило Оленине серце, біля якого пригрілося чуже дитя – занедбане, благенько одягнене і з не по – дитячому розумними очима, які бачили те, що їм не треба було бачити, і страждали. «Вона буде у мене… Віддам матері, як проспиться», - сказала рішуче.

Побачивши маленьку дитину, з якою мама з’явилася знадвору, чоловіче населення родини було дуже здивоване. Такого подарунку ніхто не чекав. Крім «ням – ням», здавалося, дівча нічого не вміла говорити. Але у той небагатий лексикон входило все матюччя. Зрештою, наївшись, дівчинка, ввійшовши в іншу кімнату, вляглася там прямо на підлогу на купу кинутих речей.

Олена з чоловіком все зрозуміли: вона ніколи не бачила ліжка і ніколи не спала на ньому. Вона знала, що люди, з якими мала справу вона, точніше її мама, це роблять на купах лахміття прямо на підлозі.

Олена думала: «А як же мама цієї дівчинки?»

Мама відсипалася до пізнього вечора, не надто поспішаючи за донькою, яка знаходилася невідомо де і у кого. Ні відчуття відповідальності, ні небезпеки, ні жалю, ні любові. Навіщо високі слова?!.. Просто материнський інстинкт. Не було нічого. У хвіртку родини постукали пізно. Була ніч. Олена розбудила і одягла маля: «Мама прийшла»… Зрозумівши весь трагізм ситуації, дитя знову зіщулилося, а очі стали, як колись не по – дитячому дорослі. Дівчинка не хотіла йти, вчепившись за Оленину шию… Щось перевернулося у її душі. Хвіртка рипнула – і знову все стало, як і раніше. Хоча…ні. Тепер Олена знала, що існує дівчинка, котру, виявляється, звуть Альона і котра дуже нещаслива. Всю ніч щеміло жіноче серце.

Вранці Олена прибігла до сусідки. «Пішли, провідаємо дитя. Я візьму нагодую його, обігрію»… Пішли. Треба було бачити, як злетіло те дитя на руки, як вчепилося воно за шию.

… Свєт?! – радісно і здивовано крикнула Альона, опинившись у хаті… світло, воно було для неї дивом, як і м’яке ліжко з чистими простирадлами.

Відчуваючи, що дитя вдало прилаштоване, рідна мати не надто поспішала за ним. Втім забрала знову. З кожним разом ніби хтось відривав частину Олениної душі, до якої все більше прикипала ця крихітка… У черговий раз кинулася на пошуки сама. І коли знайшла, знову таку ж брудну, голодну і занедбану, дівчина радісно вигукнула: «Моя мама прийшла! Ти – моя мама. Не віддавай мене». «Ні, не віддам», - притискала дитя до грудей Олена.

Але ж, як на законних підставах залишити дитину у себе? Як подарувати дівчинці справжню родину, відігріти маленьке сердечко материнською любов’ю? Питань безліч, але хто ж допоможе їх вирішити. Оленина знайома порадила звернутися до міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, де працюють досвідчені фахівці, які здатні завжди прийти на допомогу. Олена скористалася її порадою і ніколи про це не шкодувала. Розпочалась кропітка щоденна робота. Як зазначила спеціаліст міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, щоб дитина проживала з Оленою, треба було позбавити справжню матір її материнських прав. Хоча, правильніше, матір біологічну. Бо справжньою є та, що взяла чуже дитя за своє. Бо лише у справжньої може боліти душа від запитання: «Як вона там?»

З паперами виявилось досить складно. Дитина ніде не була зареєстрована, а отже не мала навіть свідоцтва про народження. Щоб встановити місце народження дівчинки довелось попрацювати немало. Як повідомили з одного з пологових будинків Дніпропетровської області, це сталося саме у них. Зрештою стала відома дата народження Альони. З’ясувалося, що вона лише на місяць менша за Олениного молодшого сина… А щоб привести маму на суд, працівникам центру довелось їхати… на міський смітник. Але врешті решт, здолавши всі юридичні кордони у Олени та Сергія крім двох синів, з’явилася і прийомна донька. Завдяки працівникам центру та їх соціальному супроводу родина ніколи не залишалась наодинці зі своїми проблемами. А проблем на перших порах виникало чимало. Потрібно було вчасно оформити всі необхідні документи на отримання соціальної допомоги, пройти медичне обстеження та вилікувати застарілі хвороби, потрібно було влаштувати дівчинку до дитячого садочка, навчити її розмовляти, спілкуватися з однолітками і, взагалі, дитині потрібно було багато надолужити, тому що у свої чотири рочки вона не вміла робити елементарних речей - не вміла, тому що її ніхто цьому не навчав. З родиною довелося працювати психологу міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, яка консультувала не лише дорослих членів сім’ї, але й проводила коррекційну роботу з малечею. Але минув деякий час, і дитина зажила повноцінним життям, в родині, де панує любов та злагода.

Оленина родина завжди відчувала підтримку працівників міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, адже за сприянням центру та завдяки спонсорській підтримці депутатів для Альони було придбано меблі та іграшки. Діти відвідували міські та обласні заходи до Дня захисту дітей, до новорічних та Різдвяних свят, влітку діти разом з матусею і братиками відпочивали на березі моря.

Це був 2006 рік. Якось, граючись ляльками, Альона підійшла і тихесенько попрохала: «Мамо, народи мені Соню». Олена взяла малу на коліна і подумала: «Невже тут не вистачить місця ще для одного дитя?»

У 2007 році Олена знову з’явилася у міському центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. «Хочемо взяти ще одну дівчинку», - сказала вона. Вже добре знаючи 34 – річну Олену, ніхто не сумнівався: це – мати. І порух її душі – не емоційний порив і тим більше не матеріальна зацікавленість (на Альону півроку вона взагалі не отримувала нічого ), а саме прояв ніжного та турботливого серця. І не знала тоді Лєна, що доля вже веде до неї це дитя. І Бог вивів її назустріч Жені.

Женя разом зі старшою сестричкою, котра мала розумові відхилення, блукала селом. Батько помер, а мати не надто переймаючись долями дітей, намагалася влаштувати власну. Вона за часту зникала з села, а неприкаяним дітям давали шматки хліба односельці.

Важко було дивитися на це, - пригадує секретар сільради, діти голодні, брудні, занедбані. Прийшли ми подивитися на побутові умови, у котрих живуть діти, і вжахнулися: свинарник, де п’ють, їдять, справляють природні потреби і ніколи не прибирають. Простирадло одне на всіх, їсти нічого. Не бідність збила з пантелику, а безладність, ледарство тих, хто оселився в будинку. Порушувалось питання про доцільність перебування дітей в такій сім’ї. Зрушень – нуль. Залишалося одне: позбавити жінку батьківських прав, щоб врятувати дітей.

 …Щеміло  серце у нас, коли писала Наталя заяву про відмову від власних доньок. А вона:

« Народжу ще», - заявила.

І потрапила Женя до  дитячого будинку. Місяць – два – три вона з дня у день чекала на маму. Але вогник надії з кожним місяцем ставав все слабкішим. За півтора роки Женя зрозуміла, що вона – інтернатська. Тільки залишалася у її сердечку надія на велике диво.

І диво сталося.

…У інтернат поїхали всією родиною. Прихопили ще й дідуся (Олениного батька ) та її брата, котрий мав знімати на відео.

- Нас завели в якусь кімнату, де ми чекали, здавалось вічність, - пригадує Олена, - а потім чую - тупотять по коридору ніжки, і раптом залітає вона і кидається до мене в обійми: «Мама»… Ось так все і сталося. Розчулені й схвильовані, забули і про відео. Знімати брат почав на подвір’ї, де діти бігали, гралися. Для нас було важливо: чи «впишеться» Женя у нашу сім’ю, чи сприймуть її діти? Через декілька хвилин ми утвердилися у найважливішому з поставлених питань: Беремо!

Це були «оглядини», після котрих належало здійснити всі формальності і оформити всі необхідні документи. Розлука була нестерпною. Всі стояли зі сльозами на очах. І зовсім нічого не розуміла Женя. Вона ж так хотіла сподобатися мамі. Всі кинулися запевняти, що мама приїде, що її заберуть, а вона очима, повними сліз, дивилася їм услід і довго махала рукою. Потім щоденно Женя всім розповідала, що її забере мама і тато, і що у неї є два братика та сестричка Альонушка. І казка стала дійсністю.

…За Женею поїхали в дитбудинок на машині. По дорозі додому вирішили звернути у ліс по гриби. А дівчинка так і не вийшла з автомобіля, ніби боялася, що її загублять, залишать. Кожна дитина прагне мати родину, бо це справді ні з чим не зрівняне щастя.

                  Ось так прийомна родина поповнилася ще однією дівчинкою. Відтепер у мами Олени і папи Сергія два сини і дві донечки. І хто знає, може через деякий час прийомна сім’я перетвориться у дитячий будинок сімейного типу. А ми, працівники центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, прикладемо усіх зусиль, щоб довести одну просту істину: «Чужих дітей не буває! Кожна дитина повинна зростати в любові у родинному затишку».

Розповідь працівника центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді

Наш центр працює вже більше 11-ти років. Багато було клієнтів, життєвих історій, людських доль. Але є випадки, які зберігаються в пам’яті дуже довго та переповідаються новим співробітникам центру. Чому? Важко сказати...

Однією з таких історій став випадок з Ларисою. Восени 2005 року педіатр поліклініки звернувся з проханням: „Допоможіть молодій мамі!”

На території нашого району є місця, про які знають лише одиниці, транспорт туди не ходить, комунальні послуги, окрім електропостачання, відсутні. Саме в такому місці проживала Лариса. Однакові двокімнатні дачні будиночки на ділянках з 5-ти соток. Лариса з 2-місячною донькою Веронікою зустріла нас з насторогою. У відповідь на запропоновану допомогу дівчина запевняла: „У мене все добре, я нікому не довіряю, мені нічого від вас не потрібно!!!”

Але проблеми були і, як з’ясувалося, значні.

Молода мама з донькою мешкали в одній крихітній кімнаті: 2 ліжка, стіл, піч і телевізор, залишений сусідами – дачниками до весни. Інша кімната для проживання була не придатною.

Лариса рано покинула батьків, які зловживали спиртними напоями, довго поневірялася  різними селами. Єдиний документ, який вона мала, було її свідоцтво про народження. І, звичайно, за відсутності в матері паспорту її маленька донечка не була зареєстрована. Тому державних допомог сім’я не отримувала.

Лише одна людина допомагала їй. Це далекий родич – Василь Іванович. Він допомагав з дровами на зиму, інколи привозив побутові речі: мило, пральний порошок, одяг, що був у вжитку. До речі, з житлом дівчині допоміг саме він: обміняв мобільний телефон на будиночок.

Але перш ніж починати вирішувати проблеми молодої сім’ї, потрібно було побудувати довірливі стосунки. Соціальний працівник центру систематично відвідував молоду маму, допомагав у придбанні одягу, продуктів харчування. На черзі було питання відновлення документів молодої матері. Центр клопотав перед селищною радою про надання грошової допомоги для проїзду Лариси в район, де мешкають її батьки. Дякуючи нашим колегам, які  охоче відгукнулися на наше прохання допомогти дівчині, питання паспортизації було вирішено досить швидко. Нашими спільними зусиллями було знайдено батьків дівчини, налагоджено з ними стосунки, вирішено питання прописки. І вже в нашому районі маленька Вероніка отримала свідоцтво про народження. Нарешті молода сім’я змогла отримати і державну допомогу сім’ям з дітьми.

Нам було приємно навчати навичкам догляду за дитиною. Мамою вона виявилася справжньою: соціальний працівник не бачив дівчинку брудною або мокрою, хоча дитячі підгузники Лариса бачила лише по телевізору.

Про те, що потрібно працювати, нам не довелося пояснювати Ларисі. З весни до осені дівчина допомагала сусідам: саджала, прополювала, збирала врожай. Та й на своїй ділянці не було жодного вільного сантиметру – усюди городина. Лише маленький клаптик землі біля ганку – там росли квіти.

Зараз, за допомогою нашого центру, Лариса працює офіційно. І, можливо, професія двірника не є втіленням її мрій, але вона має стабільну заробітну плату. З першого березня цього року маленька Віроніка йде до дитячого садку. Повільно, але ремонтується будиночок, де мешкає сім’я. За порадою нашого центру, Лариса збирається до вечірньої школи, адже вона має лише 7 класів освіти. Дівчина мріє придбати швацьку машину.

Дитині потрібна родина...

Трьохрічна Катруся в сім'ї Віти з'явилась не випадково. Разом, Віта її донька Яринка, мама Галина Василівна та її чоловік Юрій Іванович, читали статті та часто дивилися телепередачі про маленьких сиріт. Особливо вони хвилювались тоді, коли бачили на екрані хлопчика чи дівчинку, яким потрібна родина. В такі хвилини їм хотілося пригорнути до себе всіх обездолених дітей, позбавлених домашнього тепла й материнської ласки.

Одного разу Яринка замислилась, а потім сказала:

- Давайте візьмемо собі дівчинку...

Мама та бабуся вже самі давно подумували про це, але розуміли, що виховання чужої дитини – справа не просто гуманна, а ще й дуже відповідальна та серйозна. Але ж отой біль, який не давав спокою від слів: „Дитині потрібна родина...". І рішення щодо взяття до сім'ї було прийнято. Його підтримали всі члени сім'ї.

Спочатку звернулися до районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Спеціалісти центру ретельно з'ясували все про кандидатів у прийомні батьки: їх працездатність, наявність житлової площі, стан здоров'я, відсутність інвалідності, психічних розладів, судимості. Віта зібрала необхідний пакет документів і була направлена районним центром соціальних служб на проходження навчання для кандидатів у прийомні батьки на базі обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

   Після проходження занять для кандидатів у прийомні батьки документи були передані до служби у справах дітей, яка вже безпосередньо займалася підбором дитини в сім'ю.

   Дуже важливим кроком була перша зустріч дитини з майбутньою мамою, їх знайомство, встановлення контакту. Зараз Віта з вдячністю згадує працівників центру, які завжди були поруч, в будь який час могли вислухати, підтримати та допомогти порадою.

    І ось, нарешті, дитина потрапила до нового дому. У прийомній сім'ї Катюшу зустріли, як рідну. Та інакше й бути не могло, бо саме так вони уявляли свого нового, маленького члена родини. Мама Віта, бабуся, дідусь, прабабуся і сестричка Яринка оточили дитину увагою, турботою та любов'ю. Катруся поступово звикала до домашньої обстановки, але ще залишалася тихою, мовчазною, замкненою, часто плакала, погано розмовляла, хворіла.

Зробити крок назустріч дитині-сироті – це, безумовно, великий, благородний вчинок. Але ж скільки часом доводиться перестраждати людям, які зважились на нього, від нерозуміння, байдужості, заздрощів декого зі своїх односельців.

Катруся ж за цей рік, що прожила в прийомній родині, побувала в санаторії, двічі на Чорному морі. В Криму вона познайомилась зі своїм однолітком зі Львівської області Олежиком. Мама розповідає, як він обожнював Катрусю й любив пригощати її солодощами. Тепер дзвонить до неї разом зі своєю мамою, вітає Катю зі святами. Ось така перша дитяча любов!

Катрусю охрестили в храмі. Тепер у неї є хрещені: мама Вікторія й тато Олексій. Водили її на обряд причастя – дівчинці дуже сподобалось в церкві.

Нині 4-річну Катрусю вже не впізнати. Вона помітно підросла за цей час, голівка вкрилася темними кучериками. На щічках виразніше проявились симпатичні ямочки, оченята блищать тепло й довірливо. Вона дивовижно схожа зі своєю прийомною матір'ю. Насправді, важко сказати, що між ними відсутній кровний зв'язок. Зі старенькою прабабусею, якій у березні 2008 року виповниться вже 93 роки, Катруся залюбки співає українські народні пісні.

Вже майже рік, як вона ходить до дитячого садка. Катя - контактна дитина, тому їй дуже легко знаходити спільну мову з іншими дітьми.

Катрусі усміхнулася доля: вона знайшла свою справжню сім'ю – маму, сестричку, дідуся, бабусю й ще велику рідню, що живе у мирі та злагоді, а також домашнє тепло, яке не здатний замінити навіть найкращий дитбудинок у світі. Зараз сім’я не має потреби у постійному соціальному супроводі, проте ми завжди з радістю відвідуємо родину, вітаємо зі святами, радіємо успіхам сестричок.

Звернення до центру соціально-психологічної допомоги не залишилось без реагування: Наталії допомогли!

Після перебування у обласному центрі соціально-психологічної допомоги Наталії разом з неповнолітнім сином Станіславом, як осіб по відношенню до яких було вчинено  насильство з боку колишнього чоловіка Євгена, родина Наталії та її сина була поставлена на облік до Місцевого банку даних сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, та взята під соціальний супровід  міським  центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Під час соціального супроводу Наталія разом із сином залучалась  до роботи з кваліфікованими фахівцями,  в тому числі представники правоохоронних органів, які проводив профілактичну роботу з колишнім чоловіком  щодо припинення вчинення насильницьких дій по відношенню до колишньої дружини та недопущення фактів перешкоджання відвідування  Станіславом  навчання у школі.

Спеціалістами міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді  надавалась допомога в поновленні втрачених документів,  в підготовці позовної заяви до суду про виселення колишнього чоловіка з помешкання в якому проживає Наталія із сином, представлялись інтереси дитини перед адміністрацією школи. Спеціалісти міського ЦСССДМ приймали участь у судових засіданнях по справі виселення колишнього чоловіка Наталії з будинку.

На даний час рішенням суду колишнього чоловіка виселено з будинку, відкрита судова справа про позбавлення батьківських прав.

Допомога центра соціальних служб молодій родині

               Знято з обліку з позитивним результатом – так звучить стандартна фраза у звітах соціальних працівників центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Простий бюрократичний вислів за яким роки роботи та людські долі.

                Кілька років тому до Старобільського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді що на Луганщині надійшло повідомлення про закінчення навчання у професійному училищі дітей-сиріт з нашого району.

                На той час молодому подружжю з місячним малюком на руках, ледь виповнилося по вісімнадцять років. І крім особистих дрібних речей вони не мають ніякого багажу.

                За клопотанням спеціалістів районного центру СССДМ міською радою молодому подружжю надано кімнату в сімейному гуртожитку, оформлено документи на отримання матеріальної допомоги, малюку забезпечено безкоштовне харчування з «молочної кухні», знайдено спонсорів для облаштування кімнати меблями. Фахівці ТОВ «Червоний Хрест» виділили одяг для дорослих, а також зібрали необхідний одяг малюку. Завдяки досвіду фахівців ЦСССДМ сім’ї вдалося подолати психологічні, частково матеріальні та інші труднощі повсякденного життя.

          Молодого батька було влаштовано на будівельну фірму за спеціальністю отриманою в училищі. Постійно проводився контроль по своєчасній виплаті йому заробітної плати. Через деякий час молода мама виявила намір також  влаштуватися на роботу. Їй було запропоновано роботу на будівельній фірмі, де вже працював її чоловік, вона погодилася. Малюка оформлено в яслі.

          Сім’я постійно перебувала під наглядом спеціалістів РЦСССДМ.

         Зараз, батьки працюють, мають непогану заробітну плату. Дитину готують до школи. Хлопчик завжди охайний, добре вихований. Самі батьки частенько навідуються до центру, розповідають про своє життя, про свої успіхи в роботі бо там  вони знайшли підтримку та розуміння.

Справжня родина для Дениса

Кожна людина потребує безумовної материнської любові. Мати любить свою дитину – успішну або невдаху, талановиту або безталанну, здорову або хвору, любить тому, що вона  її дитя.

                Відсутність материнської любові викликає негативні наслідки для розвитку особистості дитини, розвиває комплекси  неповноцінності у неї. Нездатність або небажання матері виконувати свої материнські обов'язки призводить до жахливих наслідків та сирітства дітей при живих батьках – так званого соціального сирітства.

                Саме така ситуація виникла у сім'ї Альони, що мешкає в одному з районів Луганської області. Мати 13-річного Дениса зловживала спиртними напоями, часто зникала на декілька днів, залишаючи дитину вдома саму.

                Навесні 2006 року мати пішла з дому невідомо куди. За 3 місяці вона двічі дзвонила сину на мобільний телефон п'яна, казала що у неї все гаразд. Влітку матір Дениса позбавили батьківських прав. На суд вона не з'явилась.

                Весь цей час Денис мешкав то у старенької бабусі, то у сусідки тітки Тетяни. Інформацію про Дениса районному центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді надала служба у справах дітей. З'ясувавши всі обставини та познайомившись з Денисом, бабусею та тіткою Тетяною, хлопця було взято під соціальний супровід. Невдовзі Тетяна з чоловіком виявили бажання взяти Дениса на виховання. Родина Тетяни виховує  власного 12-річного сина Владислава. Денис та Владислав товаришують, у них багато спільних інтересів. Центр соціальних служб спільно зі службою у справах дітей оформили документи для проходження курсів навчання у прийомні батьки Тетяні з чоловіком, працівники центру постійно відвідували Дениса, сім'ю Тетяни. Згодом була створена прийомна сім'я.

                Зараз Денис мешкає в прийомній сім'ї. Він регулярно відвідує школу, займається у спортивній секції по боксу, у нього багато друзів, а самий близький друг – Владислав.

                Адаптація Дениса в прийомній сім'ї триває. Соціальні працівники разом із сім'єю Тетяни намагаються знайти будь-яку інформацію про місце перебування матері Дениса.

                Тетяна часто приходить до центру СССДМ, щоб отримати поради та методичну допомогу щодо виховання хлопців та просто поспілкуватись, обговорити новини.

                Соціальні працівники відвідують сім'ю Тетяни вдома, спостерігаючи за тим, як розкривається та відтаює душа маленького Дениса під промінням турботи прийомних батьків.

«Велике серце Світлани»

Святкування Дня Святого Валентина рішуче увійшло в життя української молоді та стає дедалі популярнішим.

14 лютого в центрі соціально-психологічної допомоги було проведено конкурс “Найкраще привітання з Днем Святого Валентина”. Дівчата та хлопці були захоплені виготовленням “валентинок”. З кімнат лунали гомін та сміх. Кольоровий папір, олівці, фломастери – все знадобилось. Та ось настав час вибору переможця конкурсу. Нею одностайно визначена 21-річна Світлана. Тремтячою рукою вона простягла журі своє творіння та сором’язливо опустила очі. Полум’яне серце-листівка була призначена не конкретній людині, а всім молодим людям. У своє побажання віднайти кохану людину Світлана вклала весь біль свого одинокого серця.

Дівчина з 4 років виховувалась в інтернатних закладах, закінчила ПТУ, працевлаштувалась на великому підприємстві. Завжди її оточувало багато людей. Але вона почувалась одинокою. Ніхто не ділив з нею радощі та неприємності, не підтримував її у скрутну хвилину. Сама, завжди сама… Ситуацію дівчини погіршувала хвороба приглухуватості.

Років з дванадцяти Світлана почала погано чути. Саме в Центрі дівчина вперше дізналась про те, що існує спеціальний апарат для людей з низьким слухом, та про те, що її хвороба, можливо, підлягає оформленню інвалідності. Дівчина пройшла медичне обстеження, лікування в стаціонарі. Було зібрано документи для проходження МСЕК. Та, на жаль, не відомо, чи допустять Світлану до комісії: зібраних за декілька місяців документів замало. Медичні довідки з інтернату не збереглись, а звернення до лікарів до моменту поселення в Центр в неї лише одне.

Родина для Андрія

            Двадцята весна жінки, коли в душі лише мрії про дитину…

           Світлана, почувши по радіо рекламу міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді про можливість допомоги дітям-сиротам знайти свою родину, зателефонувала до нас, а пізніше і завітала на консультацію.

           При зустрічі сорокап’ятирічна жінка розповіла, що багато років мріє про власний дітей, але все марно. Тому вона вирішила створити прийомну сім’ю. Світлана Вікторівна отримала консультацію щодо етапів створення прийомної сім’ї. Згодом були зібрані всі потрібні документи, пройдено навчання кандидатів у батьки-вихователі.

          Влітку мрія Світлани здійснилася. Андрійко, русявий п’ятирічний хлопчик із сумними очима, зразу припав до серця жінки. Дитина була педагогічно занедбана, замкнена в собі, не розрізняла кольорів, боялася сторонніх людей. Прийомна мама доклала багато зусиль для того, щоб хлопчик відчув родинне тепло, материнську ласку, домашній затишок. Щоденна турбота про дитину приносила Світлані задоволення та гарний настрій.

          Відразу працівники центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді організували надання гуманітарної допомоги родині у вигляді дитячого одягу, продуктів харчування, бо кошти, які виділяє держава на утримання дитини, ще не надійшли.

У Андрійка, крім мами, з’явилася бабуся, з якою вони часто відвідують театральні вистави та кіносеанси.

          Хлопчик добре адаптувався у новій родині, почав відвідувати дитячий садок та гурток балетного танцю. При зустрічі з родиною відчувається справжня материнська турбота та дитяча відданість. Душа радіє і за дитину, і за матір, і за те, що на нашій землі є небайдужі до сирітської долі люди.

«Шанс на щастя є завжди...»

           До районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді надійшов тривожний сигнал з міліції: на околиці міста в одній родині, з невідомих причин померла 8-місячна дитина. Для з'ясування причин на місце події виїхали спеціалісти центру.

              Випадок був дійсно жахливий і сколихнув свідомість мешканців міста. На початку ХХІ століття дитина помирає від холоду, голоду, бездушності батьків, а найголовніше – байдужості сусідів, які все це бачили, але жили за принципом: «Моя хата скраю».

                Поряд із родиною в якій померла дитина жила Тетяна, яка сама виховувала двох дітей. Тетяні і самій було дуже важко, але вона намагалася, чим могла, допомагати багатодітній сусідці: то дитячий одяг віддасть, то за дітьми пригляне. Відвідавши Тетянину оселю, спеціалісти центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді почули розповідь про особисте життя жінки.

                Історія Тетяни виявилася зворушливою і вкрай збентежила соціальних працівників ще й тим, що жінка несла свій хрест покірно і не просила допомоги, бо не вважала свою ситуацію загрозливою.

                Таня з сестрою росла у місті Харкові. Батьки працювали на заводі, мали добрі заробітки, тому їх квартира була повною чашею. Але Радянський Союз розпався, батько втратив роботу, почав їздити на заробітки в Росію. Кочове життя не пішло на користь родині, батько почав випивати, а потім і зовсім покинув сім'ю. Та біда не приходить одна. Через якийсь час мама захворіла і померла. Батько продав квартиру і розділив гроші на три частини - донькам і собі. За кошти, які дісталися Тетяні, можна було придбати половину будинку на околиці районного центру, без води, але з газовим опаленням.

                Та життя - складна штука: були в ньому смуги чорні, але були й білі. Тетяна зустріла Павла, який підтримав її, пригорнув, обігрів. Вони побралися, тож їй не довелося переїжджати з Харкова. Через рік народилася донечка Настя. Пологи були важкі, дитина потребувала уваги, масажу, постійного нагляду та консультацій лікарів. Три роки були надзвичайно важкі для молодої сім'ї. Павло працював на двох роботах. Таня примудрялась підробляти ночами, але грошей все одно не вистачало. Так сталось, що Тетяна вдруге завагітніла. А так, як Насті лікарі майже не давали шансів, позбавитись маляти жінці не дозволили якесь внутрішнє відчуття. Вона думала, що якщо збереже другу дитину, то Бог порятує і Настусю.

                Дива у світі трапляються, і справді, з народженням Сергійка, дівчинка стала на ноги, почала розвиватися і відвідувати дитячий садок. Але сім'я збільшилась, діти підростали, потребували коштів. Вічно зморений чоловік почав випивати і скоро зовсім опустився: покинув роботу, виносив з дому останні гроші, піднімав руку на дружину, яка намагалася пробудити в ньому залишки совісті.

                Коли подружнє життя стало вкрай нестерпним, Тетяна з двома дітьми виїхала з Харкова у свій будиночок у свій будинок у районному центрі. Поки в ньому ніхто не жив, він дуже зруйнувався, але жінка раділа, що хоч бомжі не розтягнули. Так-сяк облаштувавши життя, Таня почала шукати роботу. На дитячий садок грошей не було, тож діти залишалися самі або під наглядом сусідки. Але провінційне місто не хотіло її приймати, перебивалась випадковими заробітками, бо до того ж мала пошкоджену ще в дитинстві руку (перерізані сухожилля) і не могла виконувати складну роботу роботу. Дуже чекала, поки Настя піде в школу, адже поряд був міський інтернат для дітей із малозабезпечених родин. Сподівалась, що жити стане трохи легше. Але коли прийшов час Настусю вести в школу, мати пережила ще один стрес – донька не могла навчатися у звичайній школі і потребувала навчання у спеціалізованому закладі, де не було державного забезпечення і все необхідне слід було купувати самій.

                Так минуло три роки. Таня, як могла, вирішувала свої проблеми, працювала, ким доведеться, виховувала діточок. Возила Настю в інтернат, купувала їй найкращий одяг, зошити, книжки, щоб дівчинка не відчувала себе обділеною. Коли було вкрай сутужно, продавала золоті прикраси, які дарували батьки, посуд. Від подружнього життя залишився мобільний телефон, але і його довелося продати. Розлучення не оформлювала, бо сподівалася, що Павло одумається і приїде за нею у містечко.

                Та життя склалось інакше. Воно звело Тетяну, втомлену морально і фізично, з Ігорем. Він мав роботу в Харкові, був уважний і турботливий до неї, терплячий до її дітей, тож сталося те, що сталося... Двоє дорослих людей стали жити разом. Таня немов народилось заново. Хазяйнувала в хаті, готувала коханому обіди, облаштовувала, як могла, своє вбоге помешкання і ... будувала плани на майбутнє. Коли дізналася, що в неї знову буде дитина, відразу повідомила Ігоря. Той відреагував, хоч і не радісно, але спокійно. Життя сім’ї не змінилося, та час від часу Ігор починав якісь розмови, змісту яких жінка довго не розуміла: що буде важко, діти - це відповідальність, що вони швидко ростуть. Тетяна все це знала, як ніхто, але думала, що Ігор - просто серйозний чоловік і піклується про майбутнє.

                Але думки подружжя рухались у різних напрямках, і одного разу, випивши зайвого, чоловік назвав речі своїми іменами: ще одну дитину вони не піднімуть, її треба залишити у пологовому будинку. Світло померкло в очах Тетяни, бо, як би погано не було, діти були її єдиною радістю, і без них свого життя, навіть з коханим, вона не уявляла.

                Кілька тижнів минуло у суперечках і сварках, але Ігор стояв на своєму. Одного разу навіть вдарив жінку, налякав дітей, а потім і зовсім пропав, заявивши наостанок, що, поки вона не пообіцяє йому покинути дитину, він не повернеться. Тетяна провела не одну безсонну ніч, весь час плакала. Ситуація була справді безвихідною: аборт робити пізно, строк занадто великий. А вранці її чекав ще один удар: працівники енергопостачальної компанії за несплату відключили електроенергію. Цей борг був мізерним - 114 грн., але самій з двома дітьми вагітній жінці було важко зарадити ситуації. У відчаї вона просто розгубилася.

                Ще два місяці Таня провела у темній хаті, у роздумах як їй жити далі, продаючи речі, щоб купити дітям найнеобхідніше. Знайомі радили залишити дитину, втішали, що немовлят зараз забирають на усиновлення люди, які зможуть дати їм все найкраще. Умовляла себе, а душа рвалася на частини і протестувала.

                Саме тоді у сусідів померла дитина, і доля звела змучену думками жінку з працівниками районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Тетяні зразу ж була надана психологічна допомога і запропоновано соціальний супровід. Працівники центру негайно розпочала пошуки спонсорів для надання сім'ї гуманітарної допомоги, адже потрібно було все: постільна білизна, дитячий одяг, продукти харчування, ліки, бо у жінки була виявлена ниркова недостатність. Такої турботи Тетяна не відчувала давно. Життя завирувало кругом неї, спеціалісти центру заставили її повірити в свої сили і підказали шляхи виходу із кризової ситуації.

                До пологів залишалося дуже мало часу, тому потрібно було стати на облік у жіночій консультації, подати документи до управління праці та соціального захисту населення для оформлення допомоги по вагітності і пологах. Кожного дня жінка йшла в різні інстанції і обов'язково заходила до центру – щоб повідомити, як ідуть справи, з'ясувати, що робити далі, і просто знайти емоційну підтримку. У цей час спеціалісти центру винайшли можливість для безкоштовного підключення електроенергії, тож холодні листопадові вечори стали не такі сумні, а Сергійко зміг дивитися улюблені мультики.

                Великою проблемою була відсутність розлучення з чоловіком, адже за законом він являвся батьком і третьої, ще ненародженої дитини. Відповідно жінка втрачала допомогу одинокій матері. Заява на розлучення та стягнення аліментів з Павла була подана, та на засідання суду він не з'являвся, а місце проживання його не було відоме. За цими скупими рядками стоїть безліч телефонних розмов, консультацій юристів, працівників суду, паспортних відділень, візити до Харкова, пошуки колишнього чоловіка, сварки з його співмешканкою. Якби поряд із Тетяною не було протягом цього часу спеціалістів, то навряд чи вона б довела справу до кінця: так інколи неввічливо, а інколи відверто зневажливо ставились до неї чиновники різного рівня.

    Коли народився третій синочок, відчаю у Тетяниній душі вже не було, бо вона знала, що в неї є друзі, на яких можна покластися. З пологового будинку її забирали спеціалісти районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, які знайшли і машину, і паливо, і дитяче харчування, і памперси, і засоби дитячої гігієни, - все, що було потрібно на перший час для новонародженої дитини.

                В оформленні свідоцтва про народження дитини, документів на допомогу при народженні дитини, отриманні розлучення швидко промайнув грудень… Наближався Новий рік.

Як його відсвяткує тепер уже багатодітна сім’я Тетяни, яка ще не отримала жодної грошової виплати? Спеціалісти районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді випадково дізналися, що Настя і Сергійко давно мріють про велосипед, і навіть прочитавши в районній газеті оголошення, написали листа Діду Морозу. Діти так вірили в чудо, що воно не могло не здійснитися. Добрими чарівниками, які «передали» подарунок від Діда Мороза (велосипед - дітям і мікрохвильову піч – їх матусі), стали директор та працівники районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Харківської області. Розчулена жінка ледве знаходила слова вдячності. А коли старші діти відвідали цирк, побували на відкритті районної ялинки, отримали подарунки і солодощі, Тетяна відчула себе просто щасливою. Адже найбільше щастя для матері – бачити радісні усмішки на личках своїх дітей.

                І хоч проблеми в даній сім’ї ще є, Таня впевнена, що безвихідних ситуацій не буває, бо поряд є соціальний працівник, який завжди зрозуміє, підтримає, допоможе.

« Я іду на причастя до слова…»

Мама стривожилася ще тоді, коли крупніша з дівчаток-близнюків не пішла. Діагноз лікарів пролунав, як вирок: дитячий церебральний параліч. Дивитися, як одне маля ходить і бігає, а інше тільки сидить і пряде карими, кольору стиглих каштанів очима, було важко. Їздили, де могли: Москва, Курган, Україна… Результатів не було. Був розпач.

Женя йшла до першого класу. Фартушок, портфелик, перші книжки… Наталочка йти не могла. Мама пішла до школи і написала заяву з проханням навчати доньку вдома. І до Наталки прийшла вчителька. …Раз. Більше вона не приходила, хоча сподобалася малій їй сподобалося навчатися. Вона виглядала вчительку. Але… Прийшов зі школи старший брат і сказав, що вчительці заборонили навчати дома, сказавши, що для таких дітей існують спеціальні заклади навчання. Віддавати дитину у спецшколу мати не збиралася. «Краще хай вдома, не навчаючись». Хто з лікарів першим поставив діагноз «…не підлягає навчанню», сказати важко. Але такий тяжкий вирок з’явився.

Росла квіточка на дорозі. Люди, поспішаючи у своїх справах, ходили по ній. І так тяжко було їй, притоптаній і непоміченій, виправлятися. А ще тяжче було розцвісти. Розквітла. І всі здивувалися: звідки взялася така? Як вдалося розцвісти на твердій і голій дорозі? ...У 14 років вона розквітла віршами.

- Я не знаю, як це трапилося, - пригадує. – Почула по телевізору мелодію. Вона лилася прямо в мою душу. Захотіла переказати її словами. І вони з’явилися. Ті слова падали на папір, як зорі з неба. …І сяяли. Було 8 вересня. Так народився мій перший вірш.

…Не знаю, чи відомо Наталці, що 8 вересня – день святої великомучениці Наталії. Збіг обставин? Але це день її ангела-охоронця. «Будь-яка випадковість – запланована звище закономірність».

Наталка ніколи не ходила до школи, але читати та писати вміла. Її букварем були казки, а вчителькою – бабуся Настя, мамина мати. З’явилася така потреба слова, що не читати Наталка більше не могла. І не писати теж.

                          «Я іду на причастя до слова

                            І на щиру сповідь до пера,

                            Вірш – моя невивчена основа

                            І сутність в ній моя жива.

   Я не злукавлю, не скривлю ні слова,

                            Усе, як є, я покладу на лист,

                             Бо в цім римованім соборі

                             Мого життя щоденний зміст».

Дні схожі один на одний.  Особливо самотньо з пізньої осені й до березня. Інвалідна коляска дівчини у цю пору припаркована до пристані, назва котрій дім.

«…І вже кутки від мене верне

Сиджу, як в клітці дикий звір,

Якого на замок приперли,

Лиш Матір Божа наставляє: вір.

Чекаю весну і на хмелях волю,

А зараз просто хочеться кричать.

І серце розривається від болю

У потугах з недугом розвінчать».

З Наталкою спеціалісти міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді познайомилася у 2006 році. Саме у цьому році при селищній раді була відкрита філія міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Виникла потреба у складанні соціального паспорту селища. Керівник філії почала обстеження житлово-побутових умов проживання людей з обмеженими фізичними можливостями. Так Бог нас звів з Наталкою.

Слухаю чисту, красиву Наталчину мову, дивуюся її вмінню думати і говорити, і на очі набігають сльози. Хто написав тоді дівчаті «…не підлягає навчанню»? Хто відштовхнув її з квітучої галявини під назвою «життя» на узбіччя дороги? Якби її навчати, шліфувати, а не кинути «варитися у власному соку», її поезії вже сягнули б найвищих вершин.

- Я мрію побачити свої вірші у збірці, але для друкування потрібні кошти хоча б у сумі 4 тис. грн…- безнадійно посміхається Наталка.

Читаючи у Центрі розділ Наталчиних віршів «Одна єдина мати Україна», ми просто вражалися. Прикута до інвалідної коляски дівчина, яка живе на малесенькому острівці життя, так любить і відчуває Україну, як взагалі мало хто здатен, навіть ті, хто бачили велич її міст.

«Коли я слухаю щоранку,

Як Гімн України луна,

В ту мить від гордості і щастя

У мене подих перейма.

Гімн незалежної держави –

Мелодія на всі часи,

Тебе зневагою вбивали

В калиновім вінку краси…»

На Водохреща у селищі Панютине пройшов міський конкурс «Людина року 2007». У номінації «Відкриття року» центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді презентував першу збірку віршів Наталки Устинової, кошти на яку винайшов Центр, залучивши до цього приватних підприємців.

Собор віршів юної поетеси засяяв. Ця дівчина варта щастя побачити власну книгу.

«Історія Олениної перемоги»

              Одного грудневого дня на порозі обласного центру соціально-психологічної допомоги з’явилась дівчина на ім’я Олена. “Сьогодні мені виповнилось 18 років, – повідомила вона спеціалістам Центру, які запропонували дівчині розповісти про себе. – Я довго чекала цього дня, тому що тепер я маю право звернутись за допомогою до Вашого закладу.” Олена почала свою розповідь.

              З 10-річного віку її вихованням займався батько. Чому? Бо батьки жили окремо. Мати виїхала на проживання в іншу область, до доньки навідувалась епізодично. Тому свої дівочі питання Олена мусила вирішувати самостійно. І не тільки свої. Кожен приїзд матері супроводжувався лайками батьків та емоційною напруженістю Олени. Після від’їзду матері батько  довго приходив до душевної рівноваги, виміщаючи все своє роздратування на дочці. Олена почувала себе “цапом відбувайлом”. Окрім лайки та звинувачень на адресу матері та доньки, яка “схожа на свою матусю, як дві краплі води”, батько останнім часом приходив додому напідпитку, підіймав на Олену руку, рвав її конспекти та ховав підручники. Через його дії дівчина не мала змоги повноцінно харчуватись та відпочивати. Олена відчувала себе спокійно лише поза стінами власної квартири, тому, коли атмосфера в хаті ставала зовсім нестерпною, вона шукала притулку на ніч у знайомих, подруг та вчителів.

            Останнім часом з’явилась ще й проблеми зі здоров’ям, які заважали Олені продовжувати навчання. З’явились погані оцінки, а попереду – зимова сесія. На підтримку, розуміння та допомогу від батьків Олена не розраховувала. Як жити далі? Гіркий біль, сум та розчарування панували в душі дівчини.

            Психологом були помічені порізи на обох її руках, що давало привід зрозуміти всю складність ситуації, в якій опинилась дівчина. Спеціалісти не тішили себе надіями на те, що такі проблеми вирішуються за один-два дні. Потрібно було терміново починати діяти.

Для того, щоб краще зрозуміти проблеми Олени, а також для з’ясування проблем навчання, особисто звернулась до адміністрації училища, де дівчина навчалась. Викладачі, куратор добре відгукувались про дівчину: Олена завжди охайна, старанна, працьовита студентка, має здібності до обраної професії. Серед однокурсників користується повагою. Правда, останнім часом незібрана, на заняття з’являється непідготовленою, та про свої проблеми розповідає неохоче, мотивуючи це тим, що не хоче перекладати свій тягар на плечі інших. Педагогічний колектив намагався власними зусиллями виправити ситуацію: викликали батьків, проте ті не з’явились. Надавали Олені можливість відвідати лікарів та перездати деякі незадовільно оцінені роботи. Та, на жаль, ситуація невпинно погіршувалась. Тоді заступник директора училища порадила Олені звернутись по допомогу до обласного центру соціально-психологічної допомоги. Спільними зусиллями спеціалісти Центру та дирекція училища домоглись зустрічі з батьками Олени. Батьки запевнили всіх в тому, що проблеми, які існують в сім’ї, донька перебільшує, що для неї створені гарні умови щодо проживання та навчання. За їхніми словами, Олена – невдячна донька, яка зводить наклеп на своїх батьків. Мати виявила бажання перевести доньку в інший навчальний заклад, тому що в обраній Оленою професії, на її думку, дівчина буде “лише посередністю”. Думка самої дівчини та фахівців її не цікавила. Таким чином, вона планувала вирішити проблеми, які склались в доньки в навчанні.

            Щоб з’ясувати, чи існують в Олени проблеми зі здоров’ям, соціальний педагог відвідала дільничного лікаря, який підтвердив, що Олена пройшла медичне обстеження та потребує допомоги в лікуванні.

           Тим часом з Оленою працював психолог. Він виявив, що в сім’ї по відношенню до Олени було вчинено психологічне насильство, що дівчина намагалась самотужки владнати конфлікт з батьками, але їй це не вдалось. Врешті, вона здійснила невдалу спробу самогубства, демонструючи свій протест батькам. До того ж в неї прогресував комплекс неповноцінності: вона себе ненавиділа за свій надто високий зріст, у професійному житті вона навряд чи буде зіркою, вона не може догодити батькові, навіть спроба звести рахунки з життям – і та закінчилась невдало.

           Всі дії спеціалістів були спрямовані на те, щоб навчити Олену сприймати життя таким, яким воно є – з його радощами та розчаруваннями, допомогти подолати труднощі, усвідомити те, що вони тимчасові та їх треба вирішувати, а не втікати від них. А головне, що треба було зробити, – це те, щоб дівчина повірила в свої сили та не відчувала себе самотньо, навчилась цінувати кожну хвилину свого існування, бути щасливою без всіляких умовностей. Одночасно необхідно було попрацювати і з батьками.

Проблеми навчання Олени були вирішені: зимова сесія була здана, щоправда, дівчині довелось залишити свій факультет, навчанню на якому заважає хвороба. Мати пообіцяла зайнятись лікуванням доньки. Батько був попереджений міліцією щодо неприпустимості застосування до доньчиного виховання насильницьких дій та про відповідальність за власні вчинки. Події, які склались в сім’ї, змусили його якщо не змінити ставлення до доньки, то хоч зрозуміти, що вона давно вже не маленька дитина, яку можна відлупцювати чи примусити зробити щось проти її волі. Вона вже доросла гарна й чуйна дівчина, яка потребує розуміння, турботи та піклування, має свій внутрішній світ, який ще дуже чутливий до зовнішнього впливу.

          До продуктивного вирішення конфлікту залучалась й сестра батька, Оленина тітка, на думку якої зважав батько. Тітка переконала свого брата в необхідності примирення з донькою, вирішення розбіжностей в сімейному колі. Свято Нового року та Різдва Олена зустріла вдома. За столом нарешті зібралась уся родина.

         Життя в родині поступово налагоджується: дівчина написала заяву про примирення з батьками та намір проживати з батьком. Заняття в училищі вона відвідує.

Розповідь прийомної матері

Наталія в шлюбі з Русланом вже понад десять років. Живуть в злагоді. Руслан має групу інвалідності, але не звик сидіти без роботи. Весь час займається господарством, а воно в Руслана та Наталії досить велике. Наталія працює в сільськогосподарському підприємстві.